Logo

Слово – не горобець

Про мисливську науку і не тільки

Навесні 2018 року в центрі Києва на Марші за науку звучало: «Who you gonna call?» – «Кого ви будете гукати?», коли людству загрожуватиме небезпека. За лісову науку не знаю, а от за мисливську в столиці точно ніхто не чув. Хоча глобальних лісових проблем, від яких серйозно потерпають пересічні українці, у нашій лісодефіцитній державі – хоч греблю гати. Та і мисливських – не менше.  

Останнім часом, за родом служби, мені довелося відвідати ряд обласних лісомисливських управлінь і з’ясувалось, що наш часопис – «Лісовий і мисливський журнал», деякі лісові підприємства не те щоб передплачувати, не цікавить навіть. Навіщо ж тоді та для кого дописувати? Намагатися донести до читача біль душі? Наражатися на зневажливу реакцію дилетантів? Відчувати свою непотрібність та косі погляди?  

Якимись по@…стами стали ми останнім часом! Ніщо нам не цікаво, байдуже до всього та ні за що ми не відповідаємо. Особливо за власні слова та обіцянки. Але ж мусять існувати, не можуть зникнути безслідно, загальноприйняті людські цінності, за існування яких ми не маємо права забувати, ніби їх ніколи не було. 

Таки-так, ситуація доброму настрою не сприяє: кровопролитна війна з колишнім «старшим братом», під яку намагаються побільше списати різних гріхів, верховенство грошей (вірніше – бабла та його кількості), що перетворилися в основну людську цінність на всіх державних та громадських рівнях, втрата почуття національної та на побутовому рівні – професійної гідності, що дозволяє повільно (а часом швидко і навіть миттєво) перетворювати нашу багату, розумну, талановиту Державу на заручницю якихось незрозуміло де виринувших і незрозуміло ким створених псевдозаконів, які дозволяють проміняти споконвічні українські цінності – Батьківщину, Землю, Ліс на жменьку блискучих брязкалець. 

Ми втрачаємо елементарне відчуття інстинкту самозбереження виду, як перелякана отара баранів пробуємо розчинитися без фільтру в незрозумілому, не завжди чистому та чесному болоті під назвою «європа». Не беремо звідти профільтроване найкраще, а хапаємо підсунуте найдешевше. Забуваємо свої надбання та потенціал. Думаєте, Росії потрібні оці невеликі шматочки землі, які вона безпардонно загарбала, не по-сусідськи скориставшись бардаком у нашій хаті й тримає зубами своїх та наших перевертнів? Ні, їй потрібні ми – залишки дорослого потенціалу та світлі голови наших слов'янських діточок і онуків, що нині завойовують золоті інтелектуальні медалі на різних континентах планети: в Європі, Америці, Китаї. Бо знаменитий колись на весь світ Байконур знову повільно повертається у дику Азію – вражають фото легендарного «Бурану», єдиного екземпляра, що побував колись у космосі та на який в наш час обвалилася стеля занедбаного ангара. 

Французькі докери-мисливці, одні з перших іноземців, що полювали у Клеванському лісгоспі на оленя (бо він був найдешевший у Європі), залишили привітним господарям-мисливцям, які зустрічали їх хлібом-сіллю з рук обласних артисток у вишиванках, на добру згадку копію фільму про своє мисливське турне «Аляска – Далекий Схід – Україна». Вони знімали для звіту не лише мисливські кадри, найбільш запам’яталася вишикувана на березі красивої сибірської річки шеренга вузькооких єгерів, одягнених у новесенький камуфляж на фоні збитих зі «свіжих» дощок столів, на яких стояли нескінчені шеренги пляшок з горілкою. 

Потім було дружнє застілля, суворі чоловічі обійми і, крупним планом, останні нічні кадри – готова єгерська служба у повному складі покотом під новими столами. І всі ці дикі кадри-звіт вони ж повезли на показ своїм друзям – французьким мисливцям з колективу, що послав їх у турне-розвідку. Знімали і в українській стороні не лише зимові трофеї, а й запряжених у розцяцьковані сани коней у глибокому снігу, якими привозили прямісінько в угіддя мисливцям бутерброди та каву в термосах. Задоволені французи, вражені привітністю господарів, не забували частуватися та знімати на відео своїх колег, які чемно, «по-французьки» відкусювали бутерброди та сьорбали каву та наших єгерів, які похапцем запихувались наїдками.

До чого все це я розповідаю. Упевнений, що загальноприйняті людські цінності, добросусідські відносини, привітність до гостей та почуття власної гідності лежать на спільному підґрунті – чесній та зваженій обіцянці, тобто – СЛОВІ, готовому відповісти за виліт. І якщо ми не декларуємо, а торуємо свій шлях до Європи, мусимо його тримати. Або, краще всього – мовчки, без дурних обіцянок, чесно самі робимо власну справу, не дуже сподіваючись на закордон. 

Відносно дурних обіцянок. Відкинемо зразу театрально-високопарні, типу «кулю в лоб, то кулю в лоб» та зупинимось на більш приземлених. Наприклад, на обіцяному спасінні вітчизняного лося. Ура. Лось, кінець кінцем, у Червоній книзі. Ура! 

Про «політ ситуації» по суті. Перше січневе, минулорічне «доленосне» засідання у Орхуському центрі з істерикою «лося в ЧК, заборонити полювання, мисливці – вороги природи» та зваженим побажанням директора Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України вивчити ситуацію, згодом – лютневий 25-річний мораторій на добування лося, згодом – друге засідання, коли мораторій пригальмувався у Кабміні, бо треба було рятувати «лице», згодом – дозвіл на відстріл половини ліміту, а ще згодом – листопадове рішення Нацкомісії червонокнижних ботаніків, і, нарешті – грудневий підпис наказу Остапом Семераком про внесення лося туди, звідки мало хто повертався, з обіцянкою у зимовий сезон 2017/18 років (згідно з даними ЗМІ) за домовленістю з Франкфуртським зоологічним товариством провести облік лося. 

Поясню причину своєї гіркої іронії. Наше суспільство перебуває у неоплатному боргу перед Природою. Тому Червона книга, це часом єдиний, крайній засіб захистити зникаючий вид від повного вимирання. 

Повністю розділяю бажання Остапа Михайловича врятувати лося, найбільшого з оленів вітчизняної фауни – окрасу Полісся, від загибелі, та розумію його півторамісячні роздуми перед підписом такого важливого Наказу. Бо міністр, я сподіваюсь, розумів (він же має грамотних радників), що внесення вимираючого виду на сторінки Червоної книги змінює його статус та категорію у кадастровому переліку фауни України. Це тягне за собою забезпечення та гарантії держави щодо збереження рідкісного виду.

А шлях такого забезпечення існує лише один: по-перше, отримання інформації про ресурсний стан виду (чисельність, статевовікову структуру його популяції та характер її географічного розміщення, санітарний стан, визначення розміру додаткових економічних втрат від зміни статусу, тобто – заборони на полювання і відповідно додаткової охорони). По-друге, визначення характеру та вартості відновлення виду шляхом напіввільного розведення чи завезення тварин (реінтродукції) виду. Крім того, необхідно передбачити виконання додаткових наукових досліджень, що гарантують результат: непотрібно забувати, що вимираючий вид, який заноситься до Червоної книги, є джерелом безцінної генетичної інформації, збереження якої, можливо, важливіше за матеріальний ресурс. Отже, для збереження виду, занесеного на сторінки Червоної книги, суспільство повинно понести значні витрати, тобто результативність будь-якого рішення на державному рівні про додатковий рівень охорони виду напряму залежить від наявності бюджету на цей захід. 

Наскільки нам відомо про фактичний стан сучасної популяції лося, на сторінках Червоної книги йому не зовсім весело, бо додаткових коштів на збереження рогатого червонокнижника – зась. Відкинемо умовності: втрата лосем єдиного зацікавленого у збереженні його рогатої голови господаря-охоронця у особі єгеря та мисливствознавця 326-ти мисливських господарств України, в яких у минулому році був зафіксований цей звір, не піде йому на користь. 

Тепер відносно обліку стану популяції. По-хорошому, орієнтовний наземний облік можна було провести ще весною 2017 року. Якби була воля та трошки грошей. Але весняний облік 2017-го пролетів – ніколи і нікому було вирішувати питання «по суті» за амбітними війнами, думалося – проти кровожерливих мисливців, а виявилося – проти лосів. Пролетів мимо і обіцяний зимовий сезон 2017/18 року. Авіаційний облік, як основний у Скандинавії, на якому наполягли іноземці, дуже дорогий. Надані на це Кабміном 600 тис. грн, які, вірогідно, повернулися назад до держбюджету, як не використані, вистачило б лише на пробні методичні обльоти. 

Разом з тим, дякуючи Українському товариству охорони птахів, які традиційно займають передові позиції з охорони природи та які зуміли зацікавити іноземного інвестора, пробний авіаційний облік з відпрацювання облікової методики встигли провести у кінці березня по останньому снігу на частині території трьох мисливських господарств. І хоча коли Сергій-вертолітник вперше заходив на віраж, щоб зафіксувати на відео зустрінутих у житомирських угіддях тварин, мене та мій шлунок почало від несподіванки тягнути «у Ригу через Горлівку», серце раділо побаченому: лосі, лосі і знову лосі за бортом! Після команди «Мікрофон догори» та порції холодного вітру у кабіну все налагодилося. Разом з тим я знав, що це лише краплина у морі, як мінімум, 300 господарств потребують спеціального обліку лося. І ось мені на думку спала давно забута інформація з Всесоюзної, 1989 року наради з проблем Кадастру та обліку тваринного світу в Уфі. Ось хто нам допоможе!

У числі учасників був наш добре знайомий спеціаліст Володя Борейко. Володимир Євгенович із співавторами опублікували там такі матеріали: «Фаунистические конкурсы как метод сбора кадастровой информации» та «Проведение массовых научно-пропагандистских кампаний – эффективный метод сбора кадастровой информации». І що цікаво, на цій нараді було зроблено серйозні висновки, які нині можуть допомогти мисливствознавцям та всім зацікавленим особам вирішити складне питання з обліку лося (і не тільки лося). Отже, це шлях «комплексных научно-пропагандистских кампаний», які поєднують «пропагандистские задачи…с научными», на кшталт «Год белого аиста», «Системы скоординированных и взаимодополняющих социально-психологических акций, осуществляемых общественностью, научными и природоохранными учреждениями в течение длительного времени в конкретном месте с помощью различных форм, средств и методов пропаганды, направленных на достижение единой цели». 

Крім того, «за счет лучшей организации учета и интенсивной пропаганды полнота учета увеличилась почти на 25%»…«и подобные конкурсы могут охватывать все классы наземних позвоночных и насекомых».

Отак ми свої облікові та й інші проблеми б вирішили. Бо як це робиться «с помощью различных форм, средств и методов пропаганды, направленных на достижение единой цели», ми добре знаємо. Схоже і лось, незабаром, про ці методи дізнається.

Не доведи, Господь.

Ігор ШЕЙГАС,
завідувач сектору мисливствознавства, Степовий філіал УкрНДІЛГА
©"Лісовий і мисливський журнал"