ВИХОВАТИ МИСЛИВЦЯ КУЛЬТУРНОГО Й ОСВІЧЕНОГО

Інтерв’ю з директором державного підприємства «Мисливське господарство «Кагарлицьке» біологом-мисливствознавцем О. П. Ісаєвим
Мисливське господарство України порівняно молоде і, на жаль, мало використовує світові досягнення мисливствознавства. У нас дотепер існує практика і думка, що хороший мисливець – вже мисливствознавець. На посадах в структурі мисливської галузі можна зустріти людей з дилетантськими поглядами і підходами до справи. Але ж стабільною, міцною та продуктивною галузь роблять саме фахівці. Переконливе наочне свідчення цьому – гість нашого журналу, професіонал своєї справи, біолог-мисливствознавець, директор державного підприємства «Мисливське господарство «Кагарлицьке» Олексій Ісаєв.

 

– Що особисто для Вас означає полювання?
– Колись давно мені, дев’ятикласнику, батько прислав довідник для вступників до ВНЗ СРСР і підкреслив у ньому червоним олівцем: Кіровський сільськогосподарський інститут, факультет мисливствознавства. З того часу для мене не існувало ні інших інститутів, ні інших факультетів. І хоча з третьої спроби, але вступив. Відтоді полювання стало для мене і професією, і улюбленою роботою, і, якщо хочете, способом життя. Говорячи про полювання, маю на увазі не сам процес добування дичини, а все те, що пов’язане з полюванням, тобто мисливську галузь. Ці два поняття, полювання і мисливське господарство, нероздільні: немає мисливського господарства – немає полювання. Але якщо не буде полювання – не буде й мисливського господарства.
Ще хотів би нагадати, що полювання – дуже давня галузь людської праці. І хоча в Законі України «Про мисливське господарство та полювання» воно трактується як переслідування і добування мисливських тварин, це визначення не відображає всієї суті і глибинного змісту полювання. Повірте, він є, цей глибинний зміст, який передається нам від предків, від батька до сина. Цей глибинний зміст неможливо передати сухим визначенням, його неможливо розкрити в одній статті. А вся російська й українська класика на мисливську тематику лише допомагає зрозуміти цей зміст і зміцнює його.
Полювання сьогодні – це не тільки, точніше, не стільки добування продуктів харчування. Давно минули ті часи, коли воно було засобом існування. Полювання сьогодні – корисний і активний вид відпочинку, воно виховує витривалість і швидкість реакції, загартовує організм і дає радість спілкування з природою. Полювання вчить розуміти багато процесів, що відбуваються у природі. Добутий трофей – це лише винагорода мисливцю, апогей задоволення його пристрасті. Слів підкреслити, що, говорячи про полювання в такому ракурсі, ми маємо на увазі мисливця культурного й освіченого.

– Що Ви скажете з приводу розмов про закриття полювання?
– Ідея закрити полювання не нова. Час від часу вона розбурхує суспільство. Пригадайте виступи «зелених» у Європі. А в Україні я назвав би цю ідею «борейщиною». Важко сказати, що рухає запеклими ворогами полювання. Може, хтось відпрацьовує чиїсь транші, може, хтось просто не розуміє. В усякому разі, такі люди не щирі, і всі їхні розмови про збереження тваринного світу не підтверджуються конкретними справами. Де був, приміром, еколого-культурний центр, коли на Харківщині весною цього року на прольоті на полях масово гинули гуси від фосфиду цинку? Де були захисники природи, коли вся Україна палала від весняних випалювань сухої трави.
Мисливці ж не приховують своїх намірів добути об’єкт полювання. Однак цьому процесові (полюванню) передує величезна реальна праця мисливських організацій щодо збереження і збільшення поголів’я фауни. Треба проводити біотехнічні заходи, охороняти угіддя від браконьєрів, знищувати шкідливих тварин, добиватися правильних методів роботи сільгоспмашин, боротися з безгосподарністю при використанні отрутохімікатів і проведенні інших промислових робіт, упроваджувати в мисливське господарське виробництво передовий і прогресивний досвід кращих вітчизняних та зарубіжних мисливських господарств… Полювання – це завершальний етап циклу «охорона – відтворення – раціональна експлуатація».
Звичайно, і мисливські організації, і мисливці повинні сміливо відстоювати полювання. Але я хочу сказати про інше. У мисливської галузі багато проблем, і розв’язувати їх потрібно негайно. Ми не повинні відволікатися від цих проблем і «сюсюкати» з приводу того, «чи потрібне полювання?» Ми й так надовго відстали од мисливського господарства Європи і передового мисливського господарства світу. Проте складність тут у тому, що це питання виникає не тільки в рядових обивателів. На жаль, час від часу воно смакується і на найвищих рівнях влади.
За прикладами далеко ходити не доводиться. Нещодавно ми були на нараді в Міністерстві екології, де обговорювалося дуже актуальне питання про терміни полювання і своєчасне його відкриття.
Так ось, там знову виникло питання: а чи галузь це взагалі, мисливське господарство? Ну, знаєте, так ми ніколи вперед не просунемося.

– У чому Ви вбачаєте причини такого ставлення до полювання та мисливського господарства, і хто винен?
– Якщо говорити коротко, то це неуцтво. На жаль, зберігається стереотип ставлення до природи як дозвільного проведення часу.
Я не шукав би винних. Однак усе-таки слід сказати, що винні всі, хто має до цього стосунок. Адже ідея закрити полювання виникає не на порожньому місці. Передусім нашому Комітетові лісового господарства потрібно виявити волю й ініціативу. Серед користувачів мисливських угідь та й серед мисливців дуже болісно сприймається відсутність Головполювання – головного органу за суттю, а не за назвою. Не можна недооцінювати роль і значення державного керівництва галуззю. Це і визначення стратегій розвитку, вдосконалення законодавства, відстоювання інтересів і координація діяльності користувачів мисливських угідь, упровадження передового досвіду, проведення виставок та багато іншого. На жаль, сьогодні термін Головполювання існує тільки в повсякденному ужитку. Однак якщо він ще існує, отже, є шанс відродити і сам орган.
Провина підприємств-користувачів мисливських угідь і мисливських товариств полягає передовсім у слабкій організації та пропаганді мисливської справи. Кожен «вариться» у своїх проблемах, а про виховання культурного мисливця забули. Часом прогалини виховання і навчання доводиться заповнювати під час інструктажу перед полюванням: ще багато таких мисливців, хто «квиток купив, рушницю купив, а полювати не купив». Нерідко буває, що сторона, яка приймає, дозволяє мисливцям, скажемо так, коїти неподобства в угіддях.
І тут провина мисливця незаперечна. Немає значення, хто мисливець – слюсар, комбайнер, глава адміністрації, прокурор чи суддя. Усі вони можуть бути справжніми мисливцями, якщо дотримуються правил полювання, законів мисливської етики. Але коли мисливець будь-якого рівня – браконьєр, то в чому провина Полювання? Якщо йому не вистачає культури поведінки на полюванні, якщо він безжалісний до тварин, то, мабуть, слід замислитися не про закриття полювання. Безперечне й те, що сьогодні серед власників мисливського посвідчення і зброї є немало людей жорстоких і зажерливих, і по них, на жаль, судять про полювання та мисливців.
Узагалі тема культури і мисливської етики – це обширна тема окремої розмови. І ось тут мисливському господарству потрібна трибуна. Мисливська справа потребує пропаганди; мисливці мають потребу в інформації, навчанні і вихованні; населення має потребу в екологічному просвітництві. Пригадайте один із найпопулярніших журналів радянських часів – «Охота и охотничье хозяйство». Він не тільки слугував рупором фахівцям мисливської справи, не тільки містив корисну інформацію і був цікавим широким верствам населення, а й допомагав розв’язувати актуальні проблеми мисливської галузі. Його підшивки 30-річної давнини і досі мають попит. І справа не в красі видання та якості паперу, справа у змісті.

– Поговоримо про проблеми мисливської галузі, і що заважає конкретному користувачеві мисливських угідь?
– Частково ми їх уже торкнулися. Проблем стільки, що лише перерахування їх зайняло б багато часу. Тому постараюся не заглиблюватись у нетрі проблем, щоб не зловживати увагою читачів. Поговоримо про головне.
А головне – це величезна кількість і багатоманіття дичини в наших угіддях. Підкреслюю, що я виступаю від імені користувача мисливських угідь, який створює продукт – мисливські послуги. А благополуччя будь-якого користувача мисливських угідь прямо залежить від кількості дичини. Тому головна зацікавлена особа у збільшенні чисельності корисної фауни – користувач мисливських угідь. Це аксіома.
По-друге, щоб реалізувати свій продукт, користувач мисливських угідь має забезпечити охорону поголів’я фауни, його нормальне відтворення і, в остаточному підсумку, – збирання вирощеного врожаю в рамках затвердженого ліміту добування, дотримуючись правил і термінів полювання. Це також не потребує доказів.
Насправді виходить, що користувач, займаючись полюванням та розведенням мисливської фауни, не має права вирішувати коли, скільки і як добувати. А проте із самого терміна «розведення» випливає поняття «експлуатація поголів’я». Інакше навіщо розводити? Охорона природи – не самоціль, а засіб одержання найбільшої кількості природних благ.

– Будь ласка, наведіть конкретні приклади.
– Приміром, індивідуальне полювання на самця козулі. Цей вид полювання у нас в Україні не масовий, високоорганізований, і мета його – не шматок м’яса, а задоволення естетичних потреб мисливця: красивий відстріл і одержання трофея – рогів. І задоволення це не з дешевих.
Тут, очевидно, слід зробити невеликий відступ, оскільки читати нас можуть не тільки досвідчені мисливці. У козулі європейської (Capreolus capreolus) явно виражений статевий диморфізм, тобто самець чітко відрізняється од самки – має роги. Роги самці щорічно скидають (восени). За зиму в них виростають панти, потім панти костяніють, очищуються від бархатистої шкурки і перетворюються на достоїнство самця. До речі, міць і краса рогів підтверджують силу і здоров’я самця. Так уже створено природою.
Не будемо лукавити, на індивідуальному полюванні добуваються здорові і красиві особини. Чим міцніші роги, тим достойніший і дорожчий трофей. Але цей процес регульований. І в хороших господарствах суворо контрольований. Насправді, щоб виростити такий трофей, потрібно п’ять-сім років наполегливої праці всього колективу господарства.
Згідно з Законом України «Про мисливське господарство та полювання», таке полювання може починатися з першого травня. До речі, ці терміни прийшли до нас із Європи. А в Угорщині, приміром, таке полювання відкривається з п’ятнадцятого квітня. Ця дата виправдана передовсім біологією звіра і логікою полювання. Травень–червень – найбільш сприятливий період. До першого травня самці козулі мають цілком сформовані й очищені роги. Погодні умови й хороша видимість повністю виключають випадкове добування самки. Самці тримаються поодаль від самок, кожен на своїй ділянці, і мисливець, як правило, не турбує самку з новонародженим дитинчам.
Скажімо, у довіреному мені Кагарлицькому держмисливгосподарстві пік добування припадає на травень–середину червня. Таке полювання дає можливість заробити господарству протягом двох місяців до 20 відсотків усіх доходів, що дуже важливо для мисливського господарства, яке на 75 відсотків фінансується за рахунок власних коштів від наданих послуг. У липні добування і відповідно дохідність господарства різко знижується практично до нуля.
Проте ось біда, за десять років чинності Закону «Про мисливське господарство та полювання» тільки в 2004, 2005 і 2006 рр. індивідуальне полювання було відкрите з першого травня. Однак і це не означає, що вчасно. Наказ про відкриття видавався буквально напередодні відкриття плюс десять днів на реєстрацію в Мін’юсті, плюс час на доведення і видання відповідних наказів на місцях. Виходить, що практично до першого травня всі користувачі мисливських угідь перебувають у невіданні й очікуванні відкриття: буде наказ, не буде? будуть затверджені ліміти, не будуть? дадуть ліцензії, не дадуть? За цей час Україна втратила зарубіжну клієнтуру, .недоотримала сотні тисяч грн доходів. Адже неможливо запросити зарубіжного мисливця за три-чотири дні. Контракти підписуються за півроку, за рік, а той за довший період.
Чим же пояснюють чиновники Мінприроди свою чергову заборону або затримку відкриття полювання? Виявляється, турботою про фауну. А те, що подібне ставлення призводить до підриву економіки не тільки окремих мисливських господарств, а й країни, до втрати міжнародного престижу, не враховується.
Ще один приклад. Заборона весняного полювання на пролітних гусей. Мотивування те саме: турбота про фауну. Але про яку турботу йде мова, якщо, як ми вже говорили, на полях птахи масово гинуть через неправильне застосування добрив та отрутохімікатів?
Однак це не аргумент на користь відкриття полювання. Але, переконаний, якби весняне полювання було відкрите, то мисливські господарства значно активніше боролися б з подібними згубниками тварин. А аргументів «за» достатньо. По-перше, полювання це індивідуальне, у супроводі єгеря, а отже, суворо контрольоване. По-друге, воно могло б скоротити період так званого «міжсезоння» і стати суттєвою фінансовою допомогою для окремих мисливських господарств. По-третє, це полювання не завдає шкоди фауні України. На шляху прольоту гусей полюють усі країни до і після України. Та головне, цей вид полювання не повинен бути забутий, він, як і багато інших видів полювання, має право на існування. Бо як ми можемо навчити молодих мисливців, що передамо їм? Я досі пам’ятаю, як мене, зовсім юного мисливця, батько вчив копати рівчачок на мерзлій ріллі, руками розкладав грудки землі в борозни, щоб не порушити маскування.
Прикладів заборон та обмежень, що гальмують розвиток мисливської справи, можна навести безліч. Важливо якнайшвидше відходити од практики заборон до розумного господарювання.
Тоді б не виникало питання про збільшення заповідних територій або занесення лося до Червоної книги.

– Ваше ставлення до приватних мисливських господарств, і чи мають перспективу державні підприємства?
– Форми ведення мисливського господарства можуть бути різні. Нині до двох основних форм, що існують з радянських часів, – державних мисливських господарств і приписних господарств громадських мисливських господарств – додалася так звана клубна форма, коли мисливські угіддя закріплюються за акціонерним товариством або якоюсь організацією колективної чи приватної форми власності. І деякі з них досягли значних успіхів у справі розведення дичини, облаштування угідь та мисливських баз. Проблема не у формі власності, а в ставленні до справи. На жаль, багато приватних господарств залишаються закритими й недоступними для мисливців, і використовуються вони переважно для задоволення потреб дуже обмеженого кола людей. Я завжди порівнюю такі господарства з дорогими ресторанами: створили ресторан, гарно прикрасили його й нікого не пускають. Це неправильно. Полювання не повинне бути справою інтимною, воно має бути відкритим, а мисливські господарства доступними й затребуваними. Головний лозунг для будь-якого користувачка мисливських угідь має бути: Полювання для мисливців!
Те саме стосується й державних мисливських господарств. Раніше до них було особливе ставлення з боку високих чиновників, країни. Тому й рівень їх був на порядок вищий, аніж господарств громадських організацій.
Сьогодні зовсім інакше. Головне питання – фінансування. За умов постійного дефіциту державних коштів у питаннях фінансування державні підприємства значно відстають од приватних.
Давайте поглянемо на проблему на прикладі державного підприємства «Мисливське господарство «Кагарлицьке».
На 75 відсотків господарство фінансується за рахунок власних коштів від реалізації мисливських послуг і тільки 25 відсотків – бюджетних коштів. Ми ставимося до ведення господарства як до бізнесу: даємо рекламу, дорожимо кожним клієнтом, ціни на наші послуги диктує ринок і т. д. Зароблених нами коштів вистачає на поточне утримання господарства, своєчасну виплату заробітної плати, податків, придбання бензину, підтримання бази і т. ін. Проте ми не можемо дозволити собі самостійно придбати новий автомобіль, спорудити новий будинок і т. ін. Складність полягає ще й у тому, що дохідність нашого господарства має сезонний характер і 55 відсотків доходів господарство одержує за два останні місяці року.
Але ми пишаємося тим, що не тратимо чужих грошей, а заробляємо. І заробляємо, підкреслюю, з мисливських послуг. Саме тому для нас таке важливе відкриття полювання і усунення надуманих заборон. Ми готуємо єгерів-професіоналів, намагаємось, щоб кожне полювання було правильно організоване, красиво проведене і результативне. Це відчувають і наші клієнти-мисливці. Незадоволених практично немає.
За п’ятнадцять днів нинішнього року, з моменту відкриття індивідуального полювання на самця козулі, ми провели дванадцять полювань, дев’ять з них результативні. І що найбільш радісно, першого ж дня добуто унікальний трофей – 650 грамів! Розвиваючи трофейне полювання, ми хочемо відійти од хибної практики відстрілу козулі на загонних полюваннях.
Думаю, не за горами той час, коли в Україні справді буде створено ринок мисливських послуг, виникне здорова конкуренція. Питання лише в тому, щоб держава Україна захотіла цього. 

– А як же рядові мисливці?
– Ми розуміємо, що сьогодні не всі спроможні заплатити за добування трофейного самця козулі 2–3 тис. гривень. І в міру своїх можливостей дбаємо про рядових мисливців. Приміром, щороку встановлюємо для них 5-відсоткову пільгу від вартості відстрілочних карток на пернату дичину, зайця-русака і лисицю. Є й інші форми заохочення найактивніших мисливців.
Проте всі повинні розуміти, що в нас давно вже не соціалізм. Час «шарових» полювань минув. Мисливець сьогодні – споживач послуг. Знову хочу порівняти з рестораном. Не кожен нині може дозволити собі послуги дорогого ресторану. Але треба прагнути не до зменшення кількості дорогих ресторанів, а до збільшення числа багатих людей. Так само і з полюванням. Мисливські господарства змушені орієнтуватися на «дорогих» клієнтів, якщо справді ставитись до полювання як до бізнесу. Однак це питання делікатне. І проблема швидше соціальна. Вважаю, що треба поважати кожного мисливця.

– Ваша думка про мисливські традиції?
– Що таке традиції? Це роками вироблені народні ритуали і звичаї. На жаль, можу назвати лише одну українську традицію, що добре вкорінилась, – «застілля на крові». І це відображає наш рівень. Традиції зароджуються роками. Нехай у нас їх мало, проте це наші традиції. Я проти сліпого наслідування і насаджування чужих традицій. Ну хочуть західні мисливці дудіти в ріг, нехай дудять. Важливо, щоб це було від душі і красиво.
До речі, і в традиції, про яку я згадав, немає нічого поганого, якщо не вона перетворюється у стрілянину по пляшках. А ось зустрітися з друзями після полювання за столом, або біля вогнища на природі, або в багатому мисливському будиночку біля каміна і згадати яскраві епізоди полювання, і не тільки сьогоднішнього …
Я певен, що зі зростанням загальної культури нації, з розвитком культури мисливської будуть зароджуватися хороші традиції і передаватися нашим нащадкам. Такі традиції, які вчили б любити й цінувати природу, бережно до неї ставитись.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top